Іван Іванович Козлов: коротка біографія і творчість. Полонений грек в темниці

Поет, рід. 11 го квітня 1779 року в Москві, розум. 30 січня 1840 р Тіло його поховано на Тихвинском кладовищі в Олександро Невської лаврі, де біля нього похований згодом один і покровитель його В. А. Жуковський. Батько його досить відомий в ... ... Велика біографічна енциклопедія

Талановитий поет. Народився в Москві 11 квітня 1779 року. Батько його був статс секретарем Катерини II, мати зі старого роду Хомутова. 5 ти років хлопчик був записаний сержантом в лейб гвардійський Ізмайловський полк і в 1795 році отримав ... ... біографічний словник

Козлов Іван Іванович- (1779 1840), поет, перекладач. У Петербург переїхав з Москви в 1813, служив в Департаменті державного майна (звільнений «за хворобою» в 1823). У 1818 Козлов був розбитий паралічем, почав сліпнути; в 1821 повністю осліп; тоді ж в ... ... Енциклопедичний довідник «Санкт-Петербург»

- (1779 1840), рус. поет романтик, перекладач і пропагандист Дж. Байрона в Росії. Вироб. К. входили в коло читання Л. підлітка і були для нього одним з перших джерел знайомства з байроніч. поемою. Ранні поеми Л. ( «Черкеси», «Корсар», ... ... Лермонтовська енциклопедія

- (1779 1840) російський поет, перекладач. У 1821 осліп. Ліричні вірші, романтична поема Чернець (1825); вірш Вечерний звон (1828, переклад вірша Т. Мура) стало народною піснею ... Великий Енциклопедичний словник

Російський поет, перекладач. З дворян. Служив в гвардії, з 1798 на цивільній службі. Довго хворів (сліпота, параліч). Почав друкуватися в 1821. Познайомився з А. С. Пушкіним, В. А. Жуковським. До ... Велика Радянська Енциклопедія

- (1779 1840), поет, перекладач. У Петербург переїхав з Москви в 1813, служив в Департаменті державного майна (звільнений «за хворобою» в 1823). У 1818 К. був розбитий паралічем, почав сліпнути; в 1821 повністю осліп; тоді ж в «Сині ... ... Санкт-Петербург (енциклопедія)

Козлов, Іван Іванович- КОЗЛОВ Іван Іванович (1779 1840), російський поет, перекладач. У 1821 осліп. Ліричні вірші, романтична поема Чернець (1825); вірш Вечерний звон (1828, переклад вірша Т. Мура) стало народною піснею. ... Ілюстрований енциклопедичний словник

Іван Іванович Козлов (11 (22) квітня 1779, Москва 30 січня (11 лютого) 1840 Петербург) російський поет, перекладач. Зміст 1 Біографія 2 Літературна діяльність 3 Твори ... Вікіпедія

- (1779 1840), російський поет, перекладач. У 1821 осліп. Ліричні вірші, виконана національного колориту романтична поема «Чернець» (1825). Вірш «Вечерний звон» (1828, переклад вірш. Т. Мура) стало народною піснею. * * * КОЗЛОВ Іван ... ... енциклопедичний словник

Іван Іванович Козлов народився 11 квітня 1779 року в Москві. Походив він із знатного дворянського роду Козлова, проте в ті часи сім'я вже була близька до розорення. Він був сином відомого Екатерініского статс-секретаря Івана Івановича Козлова і онуком Івана Івановича Козлова, капітана, командира улаштування судів в Казані і члена Військової Колегії. Мати його, Ганна Апполоновна, уроджена Хомутова, рідна тітка відомого отамана Хомутова, зуміла дати йому прекрасне, різнобічну освіту. Він виховувався з братами з іноземними гувернерами, як це було тоді зазвичай в великосвітських сім'ях, але з дитинства любив все російське, рідне ... Серйозне освіту він сам почерпнув у вивченні різних літератур і читанні книг, віддаючись цьому із захопленням його пристрасної натури. У п'ять років, як всі хлопчики з високопоставлених сімей, він був зарахований в лейб-гвардійський Ізмайловський полк, в шістнадцять років отримав прапорщика, а в вісімнадцять - звання підпоручика. І все це - без проходження служби.

У дев'ятнадцять років він пішов у відставку і вступив на цивільну службу в 1798 році з перейменуванням в губернські секретарі. З 24 жовтня 1798 року, будучи переведеним в колезькі асесори, був зарахований до канцелярії генерал-прокурора. З 1799 року служив в герольдії. З 1807 року перебував в канцелярії Московського головнокомандувача Тутолмін, де 13 листопада отримав чин надвірного радника. Козлов був завсідником балів і салонів. Цікавий співрозмовник, любитель музики і поезії, він став відомою людиною в московських салонах. У 1809 році відбулося одруження І.І. Козлова з дочкою бригадира С.А. Давидової. В щасливій родині з'явилося двоє дітей, син Іван і дочка Олександра. У зв'язку з подіями 1812 року, Іван Козлов вступив на службу до комітету за освітою московського ополчення. Будучи звільненим зі служби разом з іншими чиновниками за три дні до вступу Наполеона в Москву, Іван Іванович виїхав з родиною в Рибінськ до хомутові, рідним матері

Під час пожежі в Москві згорів його будинок, тому після вигнання французів він переїхав до Санкт-Петербурга. 24 липня 1813 року Івана Іванович отримав місце помічника столоначальника в Департаменті Державних Майн. 7 жовтня 1814 року одержав чин колезького радника. Здоров'я його різко стало погіршуватися, почався параліч ніг. Спочатку він ще намагався ходити, спираючись на ціпок, але в 1818 році, після удару, хвороба прикувала його до ліжка - він позбувся обох ніг. І.І Козлов писав:

«Дружина, яку я люблю, і діти складають радість мого життя, але нещасна хвороба отруює все ... не зможу, як зобов'язаний ... зайнятися вихованням сина і дочки».

Однак слідом за цим лихом прийшла інша. У 1819 році стало погіршуватися зір, і в 1821 році він повністю осліп.

За час хвороби І.І. Козлов вивчив німецьку і англійська мови (французька та італійська він знав з дитинства), почав займатися перекладами. Він цитував напам'ять Байрона, Данте, Шекспіра, Вальтера Скота. Пам'ять у нього була винятковою, він знав напам'ять усі Євангеліє. Він диктував свої вірші своєї дочки Олександри Іванівни і з її голосу перекладав складні іншомовні тексти англійських, французьких, італійських і німецьких поетів. Зайнятися поезією і перекладами змушувала не тільки потреба в творчості, а й важка нужда; спадок було прожито, літературний заробіток став єдиним засобом існування.

У 1821 році Іван Іванович Козлов почав регулярно друкуватися в петербурзьких журналах. У 1824 році вийшов з друку його тоді знаменитий «Чернець», потім - безліч його віршів, включаючи всім відомий переклад вірша Т. Мура «Вечірній дзвін».

Його друг, В.А. Жуковський писав:

«[Він] переносив тяжке свою долю з терпінням дивним - і Божий Промисел, що послав йому тяжке випробування, дарував йому в той же час і велику втіху: вразивши його хворобою, розлучити його назавжди з зовнішнім світом і з усіма його радощами, настільки нам змінюють , відкрив він затьмареній погляду його весь внутрішній, різноманітний і незмінність світ поезії, осяяний вірою, очищений стражданням »

Старі друзі відвідували його, вони приходили не співчувати Івану Івановичу, їм було цікаво з цим мудрим і дивно міцним духом людиною. У його домі бували Грибоєдов, Баратинський, Крилов, Пушкін, Глінка, Жуковський і Даргомижський. Всі ці люди допомагали поетові всім, чим могли. У нього проходили музичні вечори, і завсідниками цих вечорів були, Зінаїда Волконська, Адам Міцкевич, брати Вієльгорський, Лермонтов. Незважаючи на сліпоту і нерухомість, Козлов тримався з рідкісним мужністю: сидячи в інвалідному візку, він завжди був вишукано одягнений, захоплююче яскраво говорив, напам'ять читав всю європейську поезію. Ніхто не здогадувався про те, що по ночах його мучили жорстокі болі.

Про Ти, Кого хвалити не смію,
Творець всього, Спаситель мій;
Але Ти, до Кого я горю
Моїм всім серцем, всією душею!

Хто, по Своїй небесній волі,
Гріхи любов'ю переміг,
Припав страждальців до бідної частці,
Як один і брат. Батько і Бог;

Хто сонця яскравими променями
Сяє мені в красі денной
І огнезвезднимі зарямі
Завжди горить в тиші нічній;

Крушітель зла. Суддя верховний,
Хто нас рятує від мереж
І ставить проти темряви гріховної
Всю безодню милістю! -

Почуй, Христос, моє моління,
Мій дух Собою осені
І серця бурхливого хвилювання,
Як брижі морську, утихомир;

Прийми мене в Свою обитель, -
Я блудний син, - Ти Отче мій;
І, як над Лазарем, Спаситель,
О, розплакалися наді мною!

Мене не хрест мій жахає, -
Страданье вірою цвіте,
Сам Бог хрести нам посилає,
А хрест наш Бога нам дає;

Тобі услід йти готовий,
Молю, щоб дух мій підкріпив,
Хочу носити вінець терновий,
Ти Сам, Христос, його носив.

Але в похмурому, сумному наділі,
Хоч я без ніг і без очей, -
Ще горить в убитому тілі
Пожежа бунтівників пристрастей;

В Тобі одному моя надія,
Ти радість, світло і тиша;
Так буде шлюбна одяг
Рабу норовистому дана.

Тривожною совісті загрози,
Про доброго ока, заспокой;
Ти бачиш покаяння сльози, -
Молю, що не ввійди в суд зі мною.

Ти всемогутній, а я безсилий,
Ти Цар світів, а я убогий,
Безсмертний Ти - я прах могильний,
Я швидкий мить - Ти вічний Бог!

О, дай, щоб вірою святою
Розсіяв я туман пристрастей
І щоб безхмарним душею
Прощав ворогам, любив друзів;

Щоб промінь втішний упованья
Завжди мені в серце проникав,
Щоб пам'ятав я благодіяння
Щоб образою забував!

І на Тебе я уповаю;
Як солодко мені любити Тебе!
Твоєї я доброти довіряю
Дружину, дітей, всього себе!

О, спокутуючи невинною кров'ю
Винний, грішний світ земний,
Пребудь божественною любов'ю
Скрізь, завжди, в мені, зі мною!

До моменту написання вірша «Моя молитва», він був уже дванадцять років незрячим і паралізованим. Іван Іванович Козлов друкувався аж до останніх днів свого життя, останні видання його віршів побачило світ в 1892 році. Життя його була розділена між релігією і поезією.

Помер Іван Іванович Козлов 30 січня 1840 року і похований на Тихвинском цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Прости мені, Боже, гріхи
І дух мій темний обнови.
Дай мені терпіти мої муки
У надії, віри і любові.
Не страшні мені мої страждання,
Вони заставу любові святий,
Але дай, щоб полум'яної душею
Я міг лити сльози покаяння.
Поглянь на серця злидні,
Дай Магдалини дар священний,
Дай Іоанна чистоту;
Дай мені донесть вінець мій тлінний
Під ярмом тяжкого хреста
До ніг Спасителя Христа.
«Молитва», 3 грудня 1839 р

Історія хвороби І. І. Козлова

У хвороби кілька днів народження. Перший - коли ти починаєш її відчувати. Другий - коли ставлять діагноз, і ти розумієш, що це назавжди. А третій - коли усвідомлюєш, що вона, твоя хвороба, з тобою вже дуже давно. Вас просто тільки недавно познайомили.

Ірина Ясина, 2011

Поезія своїм цілющим натхненням замовляла в ньому і душевні скорботи, і тілесні муки.

В. А. Жуковський, 1840

Those evening bells! Those evening bells!
How many a tale their music tells
of youth, and home and that sweet time,
When last I heard their soothing chime.

( «Вечерний звон, вечірній дзвін ...»)

І на Тебе я уповаю,

Як солодко мені любити Тебе!

Твоєї я доброти довіряю

Дружину, дітей, всього себе!

О, спокутуючи невинною кров'ю

Винний, грішний світ земний, -

Пребудь божественною любов'ю

Скрізь, завжди, в мені, зі мною!

І. І. Козлов «Молитва»

Історія хвороби видатного поета першої половини XIX століття Г. Гейне багато разів описана. Однак мало хто знає, що у нього в Росії був талановитий сучасник - і його товариш по нещастю, про який відомо набагато менше. Але ось ви дивитеся знаменитий фільм «Калина червона», і в перших кадрах його звучить пісня (пам'ятаєте «групу« Бом-бом », де співає Єгор Прокудін?), Слова якої, по суті, належали саме цій людині, тяжко хворому ...

Іван Іванович Козлов, який походив із старовинного дворянського роду, народився в Москві 11 квітня 1779 року. В Інтернеті можна зустріти таку інформацію про нього: «Походив із знатного дворянського роду Козлова». Це не так. Нагадаю, що знатними дворянами вважалися представники «Столбового дворянства»,предки яких були відомі як дворяни до 1657 року і внесені в «стовпчики», т. е. списки. А рід Козлова ставився до титулованого, або «Новому», Дворянству. Право на успадковане дворянство заслужив його прадід, Іван Федорович Козлов (1680-1752), який почав службу солдатом лейб-гвардії Семенівського полку за Петра I. Він воював хоробро і брав участь у взятті Нарви (1706 г.), Гродно (1706 г.) , в боях при Головчіне і під Лісовий (1708 г.), в Полтавській битві, в Прутському поході і у взятті Штеттина. Після закінчення Північної війни І. І. Козлов в 1722 р в чині капітан-поручика гвардії був визначений прокурором Адміралтейства-колегії. Після нетривалої відрядження в Рязань в 1727 р для спостереження за заготівлею дубових лісів для кораблебудування він став «Капітаном-командиром, з призначенням бути присутнім в адміралтейською колегії».Потім займався на Волзі, Сурі і Свіязі описом придатних для кораблебудування лісів і в той же час керував казанським адміралтейством. У 1731 р він був переведений в Петербург для керівництва роботами, які проводилися в адміралтействі. З 1733 по 1736 був президентом Генеральної лічильної комісії, в 1740 р був проведений в генерал-майори і призначений членом Військової колегії.

Дід поета Іван Іванович Козлов (1716-1788) - дійсний таємний радник, генерал-рекетмейстер (в наш час - повноважний представник Президента РФ в Раді Федерації!), Сенатор. Кавалер орденів Святого Олександра Невського і Святої Анни. Відомо розпорядження Катерини II від 21 січня 1763, що дало право генерал-рекетмейстер Козлову оголошувати Укази Сенату. Він також працював у складі Комісії для складання нового уложення. В кінці квітня 1767 Катерина II, їдучи з Москви, дала генерал-рекетмейстер Козлову курйозне наказ: «Іван Іванович! Під час мого звідси відсутність продовжуйте почасту ходити по колегіям, щоб ті порядки поки не прийшли в занепад, які ми, слава Богу, хоча з працею завели ».З часів Петра I генерал-рекетмейстер - це «государеве око», «смотрящий» в Сенаті. Посада проіснувала до 1816 року.

А нас цікавить Іван Козлов народився в родині дійсного статського радника Івана Івановича Козлова-молодшого (1748-1808) і Анни Аполлонівна, уродженої Хомутова (1754-1789). Вона була старшою сестрою Григорія Аполлоновича Хомутова (1754-1836), генерал-лейтенанта і сенатора, і тіткою генерал-ад'ютанта і наказного отамана Війська Донського Михайла Григоровича Хомутова (1797-1864) і письменниці Анни Григорівни Хомутова (1784-1856). І. І. Козлов «Виховувався з братами у багатих батьків з іноземними гувернерами, як це було тоді зазвичай в великосвітських сім'ях, але з дитинства любив все російське, рідне ... Серйозне освіту він сам почерпнув у вивченні різних літератур і читанні книг, віддаючись цьому із захопленням його пристрасної натури »(К. Я. Грот, 1904). Мати поета померла у віці 35 років, і батько повторно одружився - на Єлизаветі Василівні, уродженої Толстой (1766-1797), яка прожила лише 31 рік.

«Мати, виховуючи сина вдома, зуміла дати йому прекрасне, на той час, різнобічну освіту, а видатний розум і поетичне почуття, при привабливою зовнішності, довершили інше, - Козлов був одним з блискучих молодих людей того часу ...», -пише біограф. Зокрема, І. І. Козлов з дитинства добре володів французькою та італійською мовами. Однак дитинство Козлова зовсім не було безхмарним. Мати померла, коли йому було 10 років, і, мабуть, відносини з мачухою не склалися. Інакше чому навіть через 30 років він пише: «Днів моїх весною вже я все горе життя знав»? А говорячи про поемі Козлова «Чернець», П. А. Вяземський писав: «При самому народженні чернець(Герой поеми - Н. Л.) вже познайомився з нещастям сирітства та під гнітом суворої долі утворився до сильних і похмурим пристрастям ».Але через десять років Іван Козлов, «Молодий мрійник, якого хвилювало" заколот пристрастей "», Не цурався і світського життя. Ось перша метаморфоза: який втратив матері, нещасна дитина, майже як Д. Копперфілд у Діккенса, раптом постає як блискучий співрозмовником, любителем музики і поезії, своєю людиною в московських салонах. Це передбачає не дуже-то похмурий і серйозний погляд на життя.

Коли В. А. Жуковський в 1808 році переїхав до Москви, він відразу помітив Козлова і оцінив в ньому, мабуть, не мистецтво бального танцюриста, який незмінно виходив в першій парі котильйон, а літературні інтереси і освіченість. Незабаром Жуковський став не тільки близьким другом, а й літературним наставником Козлова.

І. І. Козлов-син непогано почав свою службову кар'єру (відразу пригадується П. Гриньов, герой «Капітанської дочки» А. С. Пушкіна). У шість років він був зарахований сержантом в Ізмайловський полк, а в 16 (в 1795 р) прапорщика. Але через три роки Козлов вже перейшов «До цивільним справам», Отримавши чин губернського секретаря, в тому ж році був проведений в колезькі асесори з призначенням до канцелярії генерал-прокурора, а потім в Герольд. У Росії Герольдія була заснована в році як державна структура, що відала справами дворянського стану. В її обов'язки входило складання дворянських списків, спостереження за несенням дворянами державної служби, кооптація в дворянський стан осіб, які досягли відповідної ступені Табелі про ранги, складання гербів. За міністерської реформи 1802 року вона безпосередньо підпорядковувалася генерал-прокурору Сенату. У 1807 р І. І. Козлов був прийнятий в канцелярію Московського головнокомандувача, де отримав чин надвірного радника. Примітно, що фінансове благополуччя сім'ї, якщо воно і було, як-то швидко припинилося.

Тут є якась загадка: чому Іван Козлов так рано залишив військову службу? В епоху нескінченних воєн початку XIX століття можливість швидкого просування по службі, звичайно, була. Не можна ж всерйоз вважати, що його відлякала шагистики (а він і не служив, а просто «Отримував чини»), Та й отаман Хомутов, який був у фаворі у імператора, міг посприяти кар'єрі. Були проблеми зі здоров'ям? Але вони не заважали танцювати на балах. Не завадили вони і створення сім'ї: в 1809 році Іван Козлов одружився з дочкою бригадира (військове звання в російській армії XVIII століття, згодом скасоване; по Табелі про ранги - чин V класу; проміжне звання між полковником і генералом) С. А. Давидової. У них народилися син Іван і дочка Олександра.

У 1812 р І. І. Козлов був членом Комітету для освіти Московського ополчення і був звільнений у відставку за три дні до вступу французів до Москви. З родиною своєї переселився в Рибінськ до родичів матері - хомутові. Після вигнання армії Наполеона з Росії Іван Козлов не повернувся в розорену Москву, а переїхав до Петербурга ( «Навесні 1813 роки сім'я переїхала до Петербурга»), Де 24 липня 1813 року стало помічником столоначальника в Департаменті державного майна. Служба і тут пішла вдало - вже через рік він отримав чин колезького радника. Біограф пише: «Козлову належало чільне службове становище; але несподівано, близько 1818 року, його спіткало страшне випробування: спочатку параліч позбавив його ніг, потім з'явилася слабкість зору, поступово увеличивавшаяся і нарешті в 1821 році перетворилася в остаточну сліпоту ».

Ось така еволюція: від благополучного дотепника, щасливого чиновника, блискучого танцюриста - до тяжкої хвороби, знерухомити і засліпив його. Хтось навіть бачив в цьому перст Божий ... Але сучасники називали хвороба Козлова ударом в прямому, а не в переносному сенсі. Нагадаю, що тоді «Апоплексичного удару»називали інсульти. І лікарі, і обивателі знали впадають в очі ознаки такого «удару»: «відняти» руку і ногу ( «Нога косить - рука просить»), Перекошене обличчя, порушену мова. Відомий сучасник Козлова Денис Іванович Фонвізін (1745-1792) переніс такий удар і загинув в 47 років від його повторення. Від інсульту помер московський градоначальник, при якому недовго служив І. І. Козлов - Ф. В. Ростопчина (1863-1826). Серію інсультів переніс інший відомий сучасник І. І. Козлова - Вальтер Скотт. І нарешті, англійський поет, перекладом «Вечірнього дзвону» якого в основному відомий нам Козлов, теж загинув від інсульту!

Ознаки хвороби занадто кидалися в очі, і «діагноз» ставили всі кому не лінь. Однак, за спогадами сучасників, у Козлова був незвичайний удар ... Близько року або довше він відчував якусь незручність в ногах, причому періодично гірше було те з однієї, то з іншої. Нерідко ноги «підламувалися», і для ходьби, дуже непевною, була потрібна тростину або чужа підтримка. Потім він став насилу, тільки тримаючись за поручні, спускатися зі сходів. з'являлося відчуття «Повзання мурашок»в ногах і швидко проходить біль. Слабкість в ногах теж проходила досить швидко, але іноді з'являлося відчуття, що «Панчохи занадто тугі»(Тоді чоловіки ще носили панчохи). А потім гостро, «Як від удару», Відмовили обидві ноги . Розвинулася, як кажуть лікарі, спастична параплегія. До речі кажучи, слова І. І. Козлова з його листа до С. І. Тургенєва в 1817 р змінюють датування хвороби: «Вже майже рік як жахлива хвороба приковує мене до ліжка. У мене відняло ноги /.../ Не будь у мене віри, я прийшов би в розпач /.../ Сподіваюся на милість Бога, який, як то кажуть в Писанні, піклується і про випав з гнізда пташенят, і про який страждає серце людини ».Навколишні, які не знали або не помічає провісників хвороби Івана Козлова, розцінили її як раптовий удар, грім серед ясного неба. «Бідний наш Козлов дуже хворий: у нього віднялися ноги ... Ні надії на одужання»,- писав у лютому 1817 року М. І. Тургенєв.

Але при інсульті насправді виключно рідко виникає двостороннє ураження рук або ніг. Справа майже завжди обмежується гемипарезом (ураженням руки і ноги з одного боку). У той час лікарі іноді стикалися з іншою хворобою, теж вражала ноги, - «Спинний сухоткой».При ній виникав біль в ногах, повзання мурашок, слабкість м'язів і хиткість ходи, тільки причина була специфічна - сифіліс. З'явившись в Росії, він швидко поширився (вже в 1780 р в Петербурзі була відкрита сифілітична лікарня), а відсутність лікування дозволяло хвороби давати тяжкі ускладнення у всьому їх різноманітті. Але навряд чи моральне обличчя Козлова міг викликати у лікарів сумніву, хоча особливості самого сифілісу вони дізналися багато пізніше (але вже шанкр-то сам хворий не міг не помітити!).

До 1818 року Іван Козлов втратив можливість самостійно ходити і виявився в «Кріслі з колесами».Але і на цьому його муки не закінчилися. Козлов і раніше скаржився на «туман»і «Пелену»перед очима і наростання слабкості в ногах, особливо в спекотні задушливі дні з вираженою хмарністю, що передує випадання дощу ( «Особливо тяжко бувало перед грозою»). А потім хвороба випустила кігті - у нього стала виникати минуща сліпота на обидва ока. У червні 1821 року М. І. Тургенєв писав: «Бідний Ів. Ів. Козлов зовсім майже осліп, не може розпізнавати людей ».

Таких епізодів було кілька, але думка про повної сліпоти І. І. Козлова все-таки не так однозначно: відомий автограф поета після початку хвороби, а в 1825 році частина листа до А. С. Пушкіну була написана ним по-французьки, правда, спотвореним почерком. « Незважаючи на сліпоту і нерухомість, Козлов тримався з рідкісним мужністю: сидячи в інвалідному візку, він завжди був вишукано одягнений, захоплююче яскраво говорив, напам'ять читав всю європейську поезію. Ніхто не здогадувався про те, що по ночах його мучили жорстокі болі ».У нього була біль в ногах і спині, уздовж хребта, часом дуже сильна. Пізніше її порівнювали з ударом електричного струму. Описав її в 1924 р французький професор-невролог Ж. Лермитт (Jacques Jean Lhermitte, 1877-1979). Ось в такому стані Іван Козлов прожив решту майже 20 років життя. Про діагноз, лікуючих лікарів і методах лікування я скажу далі.

Близький друг Козлова, В. А. Жуковський після смерті поета написав: «Козлов до хвороби своєї жив в світлі і був захоплюється неуважністю ... Позбавлений обох ніг, він почав вчити по-англійськи і в кілька місяців міг уже розуміти Байрона і Шекспіра. Втративши зір, він став поетом ... Для нього відкрився внутрішній багатий світ в той час, коли зник зовнішній ».А на самому початку хвороби поета А. І. Тургенєв писав П. А. В'яземському 22 жовтня 1819 р .: «Постараюся тобі надіслати переклад І. І. Козлова, колишнього танцмейстером, який втратив ніг, але придбав смак до літератури і вивчився в три місяці (sapienti sat!) По-англійськи, Байрона" Bride of Abydos "на французькому».Примітно, що Тургенєв називає Козлова танцмейстером. Видно, той дійсно любив танцювати! Тим трагічніше ...

У 1833 р Н. А. Польовий спробував відгадати загадку Козлова: « Чи не був генієм, -пише він, - його хворобливий ложе? На це можна відповідати позитивно: немає! Натхнення таїлося в душі Козлова ще в той час, коли він був молодим, блискучим світською людиною, прикрасою товариств Петербурга і Москви. Хвороба тільки змусила його ввійти в самого себе ».Пізніше современнікпісал: «Нещастя зробило його поетом, і роки страждання були самими діяльними розуму його. Знавши колись цілком французьку та італійську мови, він уже на одрі хвороби, позбавлений зору, навчився по-англійськи і по-німецьки, і все, що прочитав він на цих мовах, залишилося врізаним в його пам'яті: він знав напам'ять всього Байрона, все поеми Вальтера Скотта, кращі місця з Шекспіра, так само як насамперед Расіна, Тасса і головні місця з Данте. Але найкращим і самим постійним розрадою страдницьке його життя було те, що він з такою вірністю міг читати і все євангеліє, і всі наші молитви. Таким чином, його життя, фізично зруйнована, при невпинному, часто болісному, почутті хвороби, була розділена між релігією і поезією, які цілющим своїм натхненням заговорювали в ньому і душевні скорботи, і тілесні муки. Але йому не була чужою і звичайної повсякденному житті: все, що робилося в світі, збуджувало його участь - і він нерідко дбав про зовнішній світ з якимось дитячим цікавістю ».

Здається, що з І. І. Козловим сталася така ж історія, як сто років тому з Н. А. Островським. В. А. Жуковський, як і біографи Островського, в своїй статті-некролозі «Намалював кілька сухозлітним портрет Козлова - мученика, покірно несе свій хрест, яке знаходить розраду в релігії, сім'ї та скорботних піснях»(І. К. Глікман, 1956) Дійсно, В. А. Жуковський писав: «Глибоко пройнятий смиренням християнським, він (Козлов) переносив тяжке свою долю з терпінням дивним - і Божий Промисел, що послав йому тяжке випробування, дарував йому в той же час і велику втіху: вразивши його хворобою, розлучити його назавжди з зовнішнім світом і з усіма його радощами, настільки нам змінюють, відкрив він затьмареній погляду його весь внутрішній, різноманітний і незмінність світ поезії, осяяний вірою, очищеної стражданням. Маючи пам'ять незвичайну (велике щастя для сліпого), Козлов зберіг в глибині душі все своє минуле; він жив їм в цьому і до останньої хвилини зберіг всю свіжість і теплоту люблячого серця. Нещастя зробило його поетом - і роки страждань були самими діяльними роками розуму його ». Примітно, що Жуковському вторив і В. Г. Бєлінський: «Без втрати зору Козлов прожив би весь вік, не підозрюючи в собі поета. Жахливе нещастя змусило його познайомитися з самим собою, заглянути в таємниче святилище душі своєї і відкрити там самородний ключ поетичного натхнення. Нещастя дало йому і зміст, і форму, і колорит для пісень, чому всі його твори одноманітні, все на один тон. Таїнство страждання, покірність волі Провидіння, надія на краще життя за труною, віра в любов, тихе зневіру, лагідна смуток - ось звичайне зміст і колорит його натхнень. Додасте до цього прекрасний, мелодійний вірш - і муза Козлова охарактеризована цілком ».За Бєлінського, Козлов був таким Е. Асадовим XIX століття - сліпим поетом, у якого «Сто одинадцять віршів зі ста двадцяти семи кінчалися оклику», А кількість штампів в них не піддавалися ніякому обліку. Але ж слава Асадова пов'язана «З віршами про кохання, зі студентськими та середньо-інтелігентськими love-stories: зрада, каяття, простить-ні-пробачить, сльози. Асадов - поет сентиментальний і повчальний, як Карамзін ... Вірші його часто називали римованими прописами »(Д. Л. Биков, 2013). Але навряд чи такий банальщину захопилися б Пушкін, Гоголь і Жуковський! Та й працювати Асадову було простіше: він диктував вірші на магнітофон, правил, а потім друкував «сліпим» десятипальцевим способом на друкарській машинці. А Козлову доводилося здійснювати без перебільшення титанічна праця!

У досить численних публікаціях в Інтернеті щодо Козлова взагалі багато плутанини. Наприклад, в якості його батька наполегливо називають ... діда! Батько поета Іван Іванович Козлов-молодший просто кудись «зник», хоча на Донському кладовищі в Москві зберігся його пам'ятник (там же лежить і його батько, той самий генерал-рекетмейстер, дві дружини і дочка). Заплутатися немудро: в цій сім'ї було п'ять або шість Іванов. Але головна плутанина не в цьому. Існує стійка схема: бездумний світський чепурун і танцюрист, улюбленець долі, щасливий кар'єрист Іван Козлов в 1821 році несподівано осліп, а після цього удару долі так само несподівано звернувся до Бога, несподівано оволодів двома мовами і несподівано став писати вірші! Чи не торкаючись віри (це справа суто особиста), вважаю, що навряд чи таке чарівне перетворення можливо. Ну, потяг до релігії, точніше, до віри, могло і посилитися: зневірившись і розчарувавшись у лікарях, тільки від неї і чекав І. І. Козлов чудесного зцілення. Але повірити в те, що успішний чиновник, нехай навіть добре освічена, раптом дебютував в 42 роки цілком професійними віршами, неможливо! Він почав цікавитися поезією ще в 1810-х рр. Почав з Жуковського і Байрона, пізніше зацікавився і послеліцейскій Пушкіним (поезію Ломоносова Козлов знав з дитинства).

Вже через три роки після дебюту І. І. Козлов написав свою знамениту поему «Чернець» і був визнаний першокласним талантом. Примітно, що таку оцінку давали йому не захоплені дилетанти на кшталт тих, які публікуються в Інтернеті, а люди, які знали толк в поезії: В. А. Жуковський, П. А. Вяземський і Е. А. Баратинський. Сам він (скромно!) Вважав себе учнем Д. Г. Байрона, А. С. Пушкіна і В. А. Жуковського. Літературознавці, однак, не вважають Козлова епігоном цих корифеїв поезії. З іншого боку, не можна пояснити значну популярність віршів Козлова в 20-30 рр. позаминулого століття тільки драматизмом його долі. Не тільки співчуття і жалість до нещасного поетові-інваліду викликали пекучий інтерес до його творів у читаючої публіки. І не тільки важкохворі читали його вірші, ведьізвестно, що « хворий або залякана людина особливо чутливий до сентиментальної, нехай і банальної поезії »(Д. Л. Биков, 2013). Існує цілком компетентну думку, що «Сліпий музикант російської поезії», Як пізніше назвав його критик, привертав увагу не своїм «Біографічним казусом», Вираженим у віршах, а тим, що глибоко особисті, суто інтимні переживання він зміг талановито художньо узагальнити і певною мірою «типізувати». Це, до речі кажучи, підтверджує припущення, що задовго до хвороби Козлов як би готувався до поетичної діяльності, читаючи Байрона та інших поетів. Інакше як пояснити ту інтелектуальну близькість, яка сформувалася у нього ще тільки при перших ознаках недуги з молодим А. С. Пушкіним, П. А. Вяземським і братами Тургенєвими? Адже це були (в більшій чи меншій мірі) опозиціонери, а Козлов - знатний дворянин і вірнопідданий чиновник Департаменту державного майна! Примітно, що в січні 1822 року Козлов веде з Н. І. Тургенєвим довга розмова про «Щасливих і нещасливих»за результатами революціях: англійської, американської, нідерландської та французької. В цей же час загострюється інтерес Козлова до Байрону - він за півроку освоює англійську мову і читає в оригіналі «Чайльд-Гарольда».

У початку 1819 року Козлов в щоденнику назвав Байрона «чудовий геній». Він писав: «Багато читав Байрона. Ніщо не може зрівнятися з ним. Шедевр поезії, похмуре велич, трагізм, енергія, сила незрівнянна, ентузіазм, який доходить до абсурду; грація, палкість, чутливість, захоплююча поезія, - я в захопленні від нього ... Але він вже занадто мізантроп, я йому побажав би тільки більш релігійних ідей, як вони необхідні для щастя. Але що за душа, який поет, який чудовий геній! Це - просто диво! »Примітна річ: Козлов дуже релігійний, а Байрон був атеїстом (принаймні агностиком), але це нічому не заважає (правда, Козлов «радив» Байрону все ж перейнятися вірою). Він починає переводити Байрона - спочатку на французький, потім на російську - і починає сам писати вірші. Його чарівна (за багатьма відгуками) особистість, широта культурних інтересів, співчуття молодим поетам і героїзм власної праці залучали до нього видатних діячів культури того часу. Відомо, що в будинку Козлова бували Пушкін, Жуковський, брати Тургенєва, Вяземський, Крилов, Гнєдич, М. І. Глінка, Адам Міцкевич, А. А. Дельвіг, Е. А. Баратинський, А. Даргомижський, Ф. І. Тютчев , І. А. Муравйов-Апостол, К. Ф. Рилєєв, З. Волконська, княгиня М. А. Голіцина (внучка А. В. Суворова по батьківській лінії) і багато інших. Козлов був в курсі всіх новин Петербурга. Під час перебування за кордоном Жуковський отримував всі потрібні йому відомості про друзів і знайомих, про важливі новини і книгах від Козлова. «Ти нічого не бачиш, але все знаєш»,- писав він йому. - «Ти, як цар Берендей, знаєш все, що робиться під сонцем, хоча і не бачиш його»(В. А. Жуковський, 1867).

І. І. Козлов диктував свої вірші, і його дочка їх записувала, а з її голосу він перекладав англійські, французькі, італійські та німецькі поетичні тексти. Він сам (на інвалідному кріслі) відвідував музичні вечори, будинки друзів і церква. Він бував, наприклад, як і А. С. Пушкін і М. І. Глінка, на «Музичних сніданках»у Марії Шиманської (1790-1841), відомої польської піаністки, складав музику.

Цікаво, що, всупереч чуткам, яка нерідко називала його «Скорботно-похмурим»,Козлов тяжів до героїко-трагічним і оптимістичним творів Шекспіра, Бернса, Байрона, Вальтера Скотта, Міцкевича, Т. Мура. У музиці він вважав за краще Людвіга ван Бетховена та М. І. Глінку. Поетичний дебют Козлова збігся з розквітом романтизму в російській літературі. Причому у нього переплітався консервативний романтизм (який ішов від В. А. Жуковського) і прогресивний (від Байрона і Пушкіна). « Жуковський переважно відданий Шиллеру і Гете, душа Козлова лежить до англійської поезії», - пише біограф. У творчості Козлова, безумовно, домінувала романтична лірика. Від Жуковського у нього тема покірності долі, а від Байрона і Пушкіна - мотив внутрішнього опору і боротьби.

Одне з найбільш характерних творів Козлова - послання «До друга В. А. Ж.». У ньому він згадує і про своє щасливе минуле, і про сліпоту, яка призвела його в розпач і «Безодню загибелі».А. С. Пушкін писав: «... жахливе місце, де поет описує своє затемнення(Сліпоту - Н. Л.), залишиться вічним зразком болісної поезії ».Однак в посланні Козлов говорить і про віру в мистецтво, гуманність, красу людської дружби, про могутність поезії, яка надає сили, збагачує, перетворює, наповнює вищим сенсом життя:

Яким чарівним я щитом

Від чорних дум оборонятися!

Я чую чудової арфи дзвін,

Улюбленців муз слухаю спів,

Вогнем небесним жвавий;

Мені ллється в душу натхнення,

І серце б'ється, дух кипить,

І новий Світмені належить.

Н. В. Гоголь констатував, що Козлов в своїй творчості прагне «Тріумфувати, піднятися над власним нещастям» і «сильно дає відчувати всі великі, гіркі втрати свої».Так, це страждає, але і стійка, яка бореться особистість, яка стверджує себе в любові до життя. « Художня достовірність і справжність переживань героя - витоки інтересу читаючої публіки до творів Козлова », - говорить літературний критик.

Поет відгукувався і на сучасні йому події, писав музичні і співучі вірші. «Поетичний текст І. Козлова може і повинен інтерпретуватися як, перш за все, текст звуковий, неповний, музичний. Домінанта поетичної здібності І. Козлова - милозвучність - обмежувала і звужувала мовну і тематичну змістовність тексту, перетворюючи вірш - без будь-якого музичного супроводу - в пісню, в романс (в 1825 р А. Пушкін помітив, що І. Козлову не вистачає « замашки і размашкі в складі »). Тому деякі вірші І. Козлова - це прообрази текстів авторської (на відміну від народної) пісні», - пише сучасний музикознавець. Недарма М. І. Глінка створив на його текст прекрасний романс «Венеціанська ніч».

Численні вірші Козлова були присвячені першим красуням тієї епохи, оцінити красу яких на власні очі він не міг: Олександрі Андріївні Воєйкова (племінниця Жуковського, адресат балади «Світлана»), княгині Софії Радзивілл (в дівоцтві княжна Урусова), Ганні Олениною, княжні Ганні Абамелек, графині Олені Завадовський, княгині Зінаїді Волконської, співачці Генріетте Зонтаг, піаністки Марії Шимановський і, звичайно ж, Доллі Фикельмон, яка писала, що відчайдушно кокетує з Козловим, хоча він її і не бачить.

І. І. Козлов пише в щоденнику: «Ми з дружиною і дітьми були в концерті m-lle Зонтаг в Малому театрі ... Яка насолода мені доставило її прекрасний спів: свіжість, грація, закінченість, невимовна краса! Я все життя буду пам'ятати це насолода ».На наступний день Козлов написав вірш «До співачки Зонтаг» (1831). У цьому посланні Козлова простежується думка про те, що музика - це реальний прояв духу, «Витончений стихія, з якою, як з невидимого струмка, черпають собі їжу потаємне мрії душі людини».

Завдяки В. А. Жуковському творчість Козлова стало відомо членам царської сім'ї. Є і послання-вихваляння І. І. Козлова їм: вступ до поеми «Наречена Абидосская» (1826), присвяченій імператриці Олександрі Федорівні, і поетична епістола «Государю-спадкоємцю Олександру Миколайовичу в день його тезоіменитства» (1834). За них Козлов отримав в якості подяки діамантові персні.

Але головне досягнення І. І. Козлова - його поетичні переклади. Критик свого часу зазначив, що він, «Мало самостійний як художник, подарував російської словесності багато цінних перекладів»(Ю. І. Айхенвальд, 1913) . Відомо, що переклади - це поетичне донорство, але переклади Козлова мали ще й іншу особливість. Це були не підрядники, а вільні переклади, або перекладання, як говорили в той час. Перелік поетів, перекладених Козловим, вражає - понад 30 імен! Це зараз неважко за допомогою перекладача «Яндекса» перевести будь-який текст. Який би марення ні вийшов, при деякому поданні про віршування з нього можна зліпити чіткий і навіть пропорційний текст. Але Козлов був позбавлений можливості навіть зробити підрядковий переклад. Я знайомий з перекладачами-синхроністами. Так, вони переводять «з льоту», але перед ними лежить текст виступу або ролей при озвучуванні фільму! Козлову було незрівнянно важче. Іноді, як, наприклад, в знаменитому «Вечірньому дзвоні», на перекладі позначалося ще й настрій самого Козлова. Хоча, власне кажучи, і у видатного ірландського поета, автора вірша «Those evening bells»і ровесника Козлова Т. Мура (Thomas Moore, 1779-1852) приводів для оптимізму було небагато: він пережив п'ятьох своїх дітей, які вмирали і немовлятами, і 17-річними, і в 30 років ... «Як би там не було, значення перекладів Козлова в історії розвитку як вітчизняної літератури, так і російського перекладацької майстерності надзвичайно велике. Кращі зразки його переказного творчості органічно увійшли в національну літературу, залишаючись досі найбільшими досягненнями російської поезії. Відмінність його перекладів полягає в тому, що він перекладав прямо з англійської, минаючи французькі і німецькі тексти-посередники. У той час більшість освічених читачів знало французьку та німецьку мови, причому багато на цих мовах говорили краще, ніж рідною російською. Тому переклади з цих мов були їм уже в принципі знайомі, так як вони мали можливість читати перекладені твори в оригіналі. Для них російські переклади ставали ще однією копією відомого їм твори. Відносно перекладів з англійської ситуація була принципово інша: для дуже і дуже багатьох переклади Козлова з англійської мовиставали знайомством з новою культурою, країною, способом життя. Так як Козлов в більшості випадків був першим перекладачем даних творів, то він будив інтерес до даного поетові і його творчості, прокладав йому дорогу в російську літературу », -пише сучасний філолог. Примітно, що ще за життя поета і В. Скотт, і Т. Мур знали про його перекладах їх творів.

Взагалі, для літературознавців вивчення творчості Козлова повинно було бути мукою. Авторські тексти були відсутні, складно було проводити датування. Але найголовніше - були відсутні рукописи поета, найцінніше джерело, що відображає творчі муки в виправлення, закреслення, доповнення та малюнках (як це було у Пушкіна чи Лермонтова). адже «... він вживав безсонні для нього годинник на писання віршів. І тут потрібно віддати належну справедливість надзвичайної, що вселяє подив пам'яті його ... Не маючи коштів взяти перо в руки і накреслити їм скомпонував, він зобов'язаний був зберегти про себе складені їм вірші. Але цього мало. Яке б не було перше натхнення, рідко воно закінчується досконало з розуму. Потрібно виправляти, переробляти вірші, прибирати до них кращі вислови, змінювати слова. Все це легко тим, хто може писати /.../ Яка сильна, непохитна воля потрібна, щоб всі перешкоди подолати /.../ Цілі пісні поем або повістей, які "Чернець", "Княгиня Долгорукова", "Божевільна", придумані або винайдені, складені і здійснені у внутрішньому світі ... Поета » , — згадував один Козлова (П. Ф. Балк-Полев, 1840). Тому не дивно, що навіть в «канонічних» виданнях Козлова часто датування віршів ставиться імовірно або в широкому (до чотирьох років) часовому діапазоні.

Двадцять років І. І. Козлов прожив знерухомлених і в непроглядній темряві. «З тієї самої пори, в яку параліч позбавив його ніг і зору, фізичні страждання не тільки не замовкали, але, безперестанку посилюючись, останнім часом нерідко доходили до крайнього ступеня; вони, проте, майже не мали впливу на його душу, яка завжди їх перемагала, а в проміжках спокою діяла з юнацьких свіжістю. Тільки днів за десять до смерті сильні страждання заспокоїлися, але разом з тим, здавалося, заснула і душа », - писав В. А. Жуковський.

Про трьох проявах хвороби Івана Козлова ми знаємо достовірно: нижній спастичний парез, сліпота і болю в спині і кінцівках. Якщо це та хвороба, яку можна припустити, то проявів, притому важких, у неї багато, але про них історія замовчує. Отже, чоловік 38-40 років хворіє поступово: починається все з слабкості в ногах, яка завершується нижнім паралічем, потім приєднується періодичне ослаблення зору, мимовільно зникає, але завершується повною сліпотою на обидва ока. Пізніше до цього додається біль в ногах і спині. Про що можна думати в цьому випадку?

Про спадковості І. І. Козлова ми знаємо тільки те, що мати прожила 35 років, а батько - 60. Відомо, що сестра І. Козлова Віра померла підлітком в 1786 р А ось дочка поета Олександра Іванівна Козлова (1812-1903) прожила більше 90 років!

Спадковість нам нічого не підказує. Але є інша карта: в дитинстві І. І. Козлов переніс вітряну віспу. Яке це має відношення до справи, скажемо трохи пізніше. А поки про інше.

Я глибоко переконаний в тому, що І. І. Козлов страждав розсіяним склерозом. У зв'язку з цим варто коротко згадати історію опису цього страждання, тим більше що хвороба поета і опис розсіяного склерозу лікарями за часом практично збігаються. «Sclérose en taches» ( «плямистий склероз») -так назвав в 1842 році цю хворобу описав її видатний французький патологЖ. Крювелье (Leon Jean Baptiste Cruveilhier, 1791-1874) . «... все в розсіяному склерозі почалося в рік смерті Пушкіна», - писав корифей вітчизняної неврології (А. М. Вейн, 2014 року). Тут можна посперечатися. Вважається, що першим (1838 р) в своєму атласі описав (макроскопічно!) Розсіяний склероз видатний патолог шотландського походження Р. Карсвелл (Sir Robert Carswell, 1793-1864). Однак клінічне опис розсіяного склерозу зробив в 1824 р француз D, Angieres Ollivier в книзі «Хвороби спинного мозку». Видатний британський хірург Джон Аберкромбі (John Abercrombi) в 1828 році в книзі «Патологічний і практичне вивчення хвороб головного та спинного мозку» зробив те ж саме. Але, по-перше, ці лікарі не зіставили картину хвороби зі змінами в тканинах мозку, а по-друге, в ті часи не було мікроскопа. Великі К. Біша і Р. Лаеннек здійснювали свої анатомічні відкриття з лупою в руці!

А першим і найвідомішим в історії хворим на розсіяний склероз був старший син англійського короля Георга III - Sir Augustus Frederick d "Este (1794-1848). Він захворів майже одночасно з Козловим, в 1822 році, але у нього погіршення здоров'я почалося з різкого ослаблення зору. Цікаво, що, як і Козлов, д "Есте був любителем танців, і пускався в танок, як тільки хвороба відпускала! Закінчилася його хвороба паралічем через 26 років після початку. Ще за життя Козлова, в 1832 році, захворів і Генріх Гейне (хворів 24 року). Так що тривалість страждання російського поета не викликає подиву.

Одним з перших клінічне спостереження хвороби майже за життя Козлова зробив видатний німецький терапевт лікуючий лікар І. С. Тургенєва Ф. Фреріхс (Friedrich Theodor von Frerichs, 1819-1886). Він першим описав ністагм при цьому стражданні. Вульпіан, Бурневіля, Жерар і, звичайно ж, Жан-Мартін Шарко виділили діагноз «склероз в бляшках» в 1865 році, але Івану Козлову було вже все одно ...

За життя І. І. Козлова хвороба була зовсім не вивчена, і її відносили то до «Прогресивному паралічу схиблених»,то до спинний сухотке. Лікарі від обивателів в трактуванні страждання ще не відрізнялися! Пізніше видатний німецький невролог В. Ерб (Wilhelm Henrich Erb, 1840-1921), що вперше описав міастенію, докладно описав і клініку розсіяного склерозу. Він зробив це не першим, але практично описав хворобу І. І. Козлова, хоча ніколи його не бачив! В. Ерб писав про поступове початку, легких чутливих розладах в дебюті, головного болю, запаморочення, розлад ходи ( «Качательние хода»). Він підкреслював надзвичайну мінливість симптомів і те, що найчастіше бувають саме парестезії. Самий патогномонічний рефлекс при розсіяному склерозі - колінний - був описаний теж Ербом в 1875 р Зникнення черевних рефлексів при ньому було описано А. Штрюмпеля тільки в 1896 році. Ерб описує і спонтанні ремісії при розсіяному склерозі (нагадаю, що на початку хвороби періоди поліпшення у Козлова все-таки були). Інший малопомітний, але характерний симптом при розсіяному склерозі - погіршення стану хворих після перебування в теплій ванні, коли через дуже різкої слабості (зір теж може погіршуватися) вони не можуть вибратися з неї самостійно. Я знайшов в одному з листів І. І. Козлова згадка про те, що в дебюті хвороби він проходив курс водолікування в приватній водолікарні в передмісті Петербурга. Він побіжно згадує про погіршення після теплих ванн. Це добре відомий лікарям симптом: хворий сідає у ванну сам, а вилізти з неї без сторонньої допомоги не може. Ось загадка: кількість бляшок не може збільшитися за півгодини прийому ванни, а неврологічна симптоматика наростає. Погіршення може наступити і від кількох чашок гарячого чаю. А зараз відомо, що і після холодних ванн і холодних напоїв у таких хворих настає погіршення, але воно менш помітно.

Спочатку лікарі думали, що розсіяний склероз викликається мікробами, пізніше В. К. Рот писав навіть про мікроби, які «Пожирають»мієлін. Ну, це навряд чи, а ось кір і вітряна віспа - так. Щодо захворювання Козлова на кір нічого не відомо, а ось вітряна віспа у нього була. Відповідно до теорії, вірус герпесу, потрапивши в організм людини, довго персистує, а потім чомусь «Оживає»і викликає розсіяний склероз. Є ще теорія, що розсіяний склероз пішов від вікінгів, але серед предків Козлова їх не було, хоча родичі на північному заході Росії (в Вологді) існували.

Довгий час вважалося, що порушення зору у таких хворих не призводять до повної сліпоти, але років двадцять тому стало відомо, що призводять, коли розвивається «Амбліопія з найнижчих зором». Тепер ясно, що «Пірамідне»початок хвороби, як це було у Козлова, - найважча форма.

Інша ознака розсіяного склерозу - депресія. Ну, в її наявності у Козлова можна не сумніватися. Фінал хвороби поета був не зовсім типовий. Зазвичай причиною смерті є пневмонія (від довгого лежання і обмеження екскурсії легень вона легко розвивається) або сепсис (урологічний або від проникнення інфекції через пролежні). У Козлова було не так. За 10 днів до смерті у нього розвинувся інсульт. «Тільки днів за десять до смерті сильні страждання заспокоїлися, але разом з тим, здавалося, заснула і душа. Смерть підійшла до нього тихим кроком; він забувся на руках її, і життя його скінчилася непомітно. До останньої хвилини він зберіг свою пам'ять; але з цим вже не було в його думках. Переставши страждати, він відчував безперестанку якийсь неспокій, щохвилини вимагав до себе дружину, дочку і сина: чогось у них просив, заспокоювався, отримавши від них відповідь, і через хвилину знову їх кликав. Одного разу, почувши мій голос, він підкликав мене, прочитав мені вірш: "і мертвий був страшний особою!" І додав: "ось що ти завтра тут побачиш". В останні два дні він не міг уже й говорити; нарешті мало-помалу опанував їм сон смертний ».Так описав це В. А. Жуковський.

До речі кажучи, довго вважалося, що інсульт як такої рідко зустрічається у подібних хворих. Але знову процитую знавця проблеми : «... є дані, що нерідко вони(Хворі РС-Н. Л.) вмирають і від судинних катастроф »(А. М. Вейн, 2014 року).

Тепер про лікування. До моменту повної знерухомлених І. І. Козлов ні завсідником морських і кліматичних курортів, як Г. Гейне, наприклад, але це було б, звичайно, паліативом, як і «Заволоки» або «Фонтанельо», які лікарі тоді застосовували. «Заволока» - варварський симптоматичний, «відволікаючий» метод лікування. Шкіра на шиї хворого ззаду проколюється, і через прокол під нею проводять пучок кінського волосся. Виникає запалення, яке, як вважали лікарі, «відволікає» основну хворобу. Морфій і різна симптоматична дурниці, та ще припарки - ось і весь терапевтичний арсенал того часу. Козлову робили ще і припікання, адже тільки до кінця XIX століття лікарі зрозуміли, що «Заволоки» і припікання у подібних хворих - прямий шлях до формування пролежнів.

Серед лікарів І. І. Козлова називають двох. Семен Федорович Гаєвський - таємний радник, почесний лейб-медик Найвищого двору, доктор медицини і хірургії (1778-1862). Походив з родини священика (?). Спочатку навчався в Катеринославській семінарії в Полтаві, але, пройшовши клас філософії, висловив бажання вчитися медицині. 14 квітня 1796 року вступив в Медико-хірургічне училище при Санкт-Петербурзькому генеральному сухопутному госпіталі. Через рік училище було перетворено в Медико-хірургічної академії, і Гаєвський закінчив її «Першим кандидатом медицини та хірургії ... першого випуску академії (27 вересня 1800 г.), відразу став ординатором військово-сухопутного госпіталю з правами служби, але без права вільної практики; був помічником бібліотекаря в медико-хірургічної академії; через півроку після закінчення курсу був призначений репетитором хірургічних лекцій професора І. Ф. Буша (5 березня 1801 г.), а 25 червня 1801 проведений в лікарі. 3 серпня 1802 року він був відправлений академією на три роки за кордон; під час його перебування там був викликаний до Росії і призначений ректором і професором Петербурзької медико-хірургічної академії. ... Під час перебування свою за кордоном Гаєвський зібрав вже матеріали для дисертації і 22 грудня 1806 р публічно захищав її, але докторського диплома не отримав, хоча і був визнаний гідним його; академія тоді не мала права видавати докторські дипломи, а медична колегія вже перестала існувати. Замість диплома міністерство внутрішніх справ видало йому за поданням конференції 14 серпня 1807 р свідоцтво про визнання його доктором медицини та хірургії. 25 жовтня 1807 р Гаєвський одноголосно був обраний екстраординарним професором з обов'язком завідувати терапевтичної клінікою; до цього ще він був ... помічником І. Франка, вів клініку під його керівництвом і за його відсутності читав за нього лекції, що користувалися найбільшою схвальною популярністю. З 1807 року він очолив клініку і лекції читав самостійно. У 1808-1811 рр. С. Ф. Гаєвський прийняв на себе завідування студентської академічної лікарнею і лікування академічних чиновників. У 1806-1808 рр. Гаєвський багато працював в комітеті зі складання нового статуту Медико-хірургічної академії, в якому перебував діловодом; проект складеного ним статуту та штату був затверджений 28 липня 1808 р .; за труди по складанню його було нагороджено орденом св. Володимира 4-го ступеня (21 вересня 1809). З введенням нового академічного статуту на кафедру патології і терапії з терапевтичної клінікою був призначений професор Ф. Уден, а Гаєвський зроблений його помічником; спочатку Гаєвський тільки читав лекції, а згодом за пропозицією Ф. Удена, з 20 вересня 1810 р йому було доручено і завідування клінікою. Але незабаром йому довелося змінити поле діяльності: робота над академічним статутом висунула Гаєвського і змусила звернути увагу на його науково-адміністративні здібності, і 28 жовтня 1811 року він був призначений членом медичної ради і вченим секретарем його; на посаді цієї він залишався до 1831 року. З 1813 р до кінця травня 1814 р Гаєвський прийняв на себе завідування частиною артилерійського госпіталю. З 8 квітня 1812 р по 30 квітня 1816 р виправляв посаду інспектора С.-Петербурзького фізіката. 20 травня 1818 проведений в статського радника, 5 вересня 1819 році отримав звання лейб-медика Найвищого Двору. Крім того, у свій час завідував медичною частиною в благородному пансіоні при Санкт-Петербурзькому університеті. З 29 січня 1825 по 1 травня 1826 р виправляв посаду цивільного генерал-штаб-доктора. У 1828 р отримав чин дійсного статського радника; 26 вересня (7 листопада) 1831 року призначений генерал-штаб-доктором громадянської частини; це був перший випадок призначення природного російського лікаря на таке важливе місце ».Важко, правда, вважати Гаєвського «природним російським»: він був з дрібних польських шляхтичів українського походження. «У 1833 р, будучи надто зайнятий своїми численними службовими обов'язками, щоб фактично виконувати обов'язки лейб-медика, він був призначений почесним лейб-медиком. 9 січня 1837 року призначений директором медичного департаменту, зберігши звання і цивільного генерал-штаб-доктора. Був членом-кореспондентом Паризького гальванічного суспільства, членом Товариства любителів акушерства в Геттінгені і Медичного товариства в Афінах, почесним членом: С.-Петербурзького фармацевтичного товариства, Віленського медичного товариства, Віленської медико-хірургічної академії, Товариства російських лікарів в Петербурзі, Московського товариства випробувачів природи , Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії і Варшавського медичного товариства ... ».Відомо, що він лікував Н. В. Гоголя, членів сім'ї А. С. Пушкіна і багатьох інших знаменитих людей.

Іншим лікарем І. І. Козлова був Микола Федорович Арендт (Nicolaus Theodor Arendt, 1786-1859). Н. Ф. Арендт в 1801 році вступив до Московської медико-хірургічної академії, а закінчив в 1805 р Санкт-Петербурзьку. Після річного стажування в Петербурзькому генеральному госпіталі взяв участь в бойових діях проти Наполеона в Пруссії, в складі Навагінского мушкетерського (піхотного) полку в 1808 р в якості лікаря брав участь у шведській кампанії, після чого був проведений в штаб-лікарі і став в 1809 р . головним лікарем госпіталю в Гаммела-Пітео (Швеція). Під час Великої Вітчизняної війни 1812 року виробив успішну трепанацію черепа. Пізніше був головним лікарем російських госпіталів у Франції. Провідні французькі хірурги того часу П.-Ф. Персі (Pierre Francois Percy, 1754-1825) і Д.-Ж. Ларрей (Dominique Jean Larrey, 1766-1842) високо відгукувалися про хірургічне майстерності Арендта. У Парижі Н. Ф. Арендт прослухав курс лекцій з оперативної хірургії Ж. Лісфранка (Jacques Lisfranc de St. Martin, 1790-1847). У 1821 році Арендт було присвоєно ступінь доктора медицини і хірургії (honoris causa). Він був призначений генерал-штаб-доктором армії, спрямованої в 1821 р в Італію. 22 квітня (3 травня) 1829года Арендт був призначений лейб-медиком Миколи I і перебував при особі імператора більше 10 років. Відомо, що в 1829 році він лікував імператора від пневмонії, в 1836 і 1837 рр. надавав Миколі I допомогу при травмах, отриманих в результаті дорожніх пригод. Примітно, що його сучасник князь В. Ф. Мещерський називав Н. Ф. Арендт одним з найвідоміших в Петербурзі фахівців з внутрішніх хвороб (І. В. Зімін, 2001). Зятем доктора Арендта був брат Г. Гейне лікар Максиміліан Гейне. Серед пацієнтів Н. Ф. Арендт були А. Х. Бенкендорф, І. Ф. Паскевич, С. С. Уваров та інші представники еліти Російської імперії. У нього лікувалися Н. В. Гоголь, П. А. Вяземський, сім'я Карамзіним, М. Ю. Лермонтов. Намагався Микола Федорович врятувати і вмираючого Пушкіна (С. В. Богачов, І. А. Богачева, 2005).

Зрозуміло, що ніякого уявлення про хвороби Козлова його лікарі не мали і з об'єктивних причин мати не могли. Але ж і сьогодні розсіяний склероз залишається, за висловом В. Г. Ерба, «Невтішної хворобою».В історії І. І. Козлова розрадою залишається його творчість. Воно втішало не тільки його, але ще може втішити і підбадьорити багатьох зневірених!

*Додаток. І. І. Козлов та автограф А. С. Пушкіна

У 1825 р І. І. Козлов послав Пушкіну в Михайлівське свою поему «Чернець» з написом на книзі: «Милому Олександру Сергійовичу Пушкіну від автора».У відповідь в травні того ж року він отримав вірш великого поета. 25 травня І. І. Козлов записав у своєму щоденнику, що Л. С. Пушкін приніс йому «Чудное послання»від свого брата.

У лютому 1899 р Олександра Іванівна Козлова (1812-1903), 87-річна дочка поета, звернулася до великого князя Костянтина Костянтиновича з пропозицією прийняти автограф пушкінського вірша, присвяченого її батькові ( «Співак! Коли перед тобою ... »). К. Романов дуже дорожив цим пушкінським автографом, а в травні 1899 р представив його на Пушкінську виставку до Імператорської Академії наук.

Н. Ларинський, 2015

Іван Іванович Козлов(11 квітня, Москва - 30 січень [11 лютого], Санкт-Петербург) - російський поет і перекладач епохи романтизму.

біографія

Походив з дворянського роду Козлова, онук сенатора і генерал-рекетмейстера І. І. Козлова-старшого. Його батько Іван Іванович мав чин дійсного статського радника. Мати Анна Апполоновна, уроджена Хомутова, тітка козачого отамана Михайла Григоровича Хомутова, виховуючи сина вдома, зуміла дати майбутньому поетові прекрасне, різнобічну освіту.

На шостому році від народження, 5 жовтня 1784 року він був внесений до списків лейб-гвардії Ізмайловського полку - сержантом; 19 лютого 1795 був проведений в прапорщики, 16 квітня 1797 року - звання підпоручика. Прослуживши три роки 8 вересня 1798 року він перейшов на цивільну службу з перейменуванням в губернські секретарі; 24 жовтня 1798 року зі виробництвом в колезькі асесори, був зарахований до канцелярії генерал-прокурора Петра Лопухіна. З 16 червня 1799 року служив в герольдії. З 20 липня 1807 року перебував в канцелярії московського головнокомандувача, де 13 листопада того ж року отримав чин надвірного радника.

У 1809 році він одружився на дочці бригадира Софії Андріївні Давидової. У них народилися син Іван (в 1810) і дочка Олександра (в 1812). З 20 червня по 30 серпня 1812 року працював в комітеті для освіти московської військової сили. Будучи звільненим зі служби разом з іншими чиновниками за три дні до вступу Наполеона в Москву, Іван Іванович виїхав з родиною в Рибінськ, до хомутові - родичам матері.

За вигнанні французів з Росії, Козлов переїхав до Санкт-Петербурга, здобувши 24 липня 1813 року місце помічника столоначальника в Департаменті Державних майна; 7 жовтня 1814 був проведений в чин колезького радника.

У 1816 році параліч позбавив його ніг. У 1819 році Козлов почав втрачати зір, а до 1821 року остаточно осліп. Тоді він зайнявся поезією і перекладами з італійської, французької, німецької та англійської мов.

У 1821 році з'явилося у пресі його вірш «До Світлани»; за ним - послання «До друга В. А. Ж<уков­ско­му>»(1822), в якому він описав спіткало його нещастя як духовне прозріння, рятівне пробудження душі до істин віри і розрадам поезії. Поема «Чернець», надрукована в 1824 році, поставила ім'я Козлова в ряд найпопулярніших поетів того часу.

Незважаючи на сліпоту і нерухомість, Козлов тримався з рідкісним мужністю: сидячи в інвалідному візку, він завжди був вишукано одягнений, захоплююче яскраво говорив, напам'ять читав всю європейську поезію. Ніхто не здогадувався про те, що по ночах його мучили жорстокі болі.

літературна діяльність

Перший вірш Козлова «До Світлани» було опубліковано в 1821 році. Захоплення літературою привело Козлова до близького знайомства з А. С. Пушкіним, В. А. Жуковським, П. А. Вяземським і братами Тургенєвими.

На вірші Козлова писали музику А. А. Аляб'єв, А. С. Даргомижський та ін .; вірш «Вечерний звон» (1827, переклад з Томаса Мура) з музикою невідомого автора стало класикою російської народної пісні; більшої популярності отримав також переклад вірша іншого ірландця - Ч. Вольфа - «На поховання англійського генерала сера Джона Мура» ( «Не бив барабан перед невиразним полком ...»). Деякі вірші Козлова підпорядковані завданням християнської дидактики ( «Руйнування Риму і поширення християнства», 1826; «Елегія. Вільне наслідування св. Григорія Назіанзин», 1830; «Моя молитва», +1834; «Молитва», 1834). Релігійно-дидактичні мотиви пронизують також його поему «Княгиня Наталя Борисівна Долгорукова» (1824-1827, від. Изд. 1828), присвячену долі дружини І. А. Долгорукова.

В 1827 по прозового підряднику П. А. В'яземського поет Козлов повністю переклав «Кримські сонети» Міцкевича.

За життя І. І. Козлова вийшло три збірки його віршів (1828, 1833, 1834). Посмертне видання (в 2-х частинах, 1840) було підготовлено В. А. Жуковським, відредагував деякі його вірші.

твори

Вірші та поеми

• «Полонений грек в темниці»
• До друга В.А Жуковському
• Угорський ліс. балада
• кримські сонети
• «Молодий співак»
• «Байрон»
• «Київ»
• «Плач Ярославни»
• «Княгиня Наталя Борисівна Долгорукова»
• «До П. Ф. Балк-Полеву»
• «Обітована земля»
• «Плавець»
• «Чернець» Київська повість (1825)
• «Таємниця»
• «Бренда»
• «Відплиття витязя»
• «Божевільна» Російська повість
• «Обдурити серце»
• «Тривожна роздум»
• «Пісня».
• «Розбитий корабель», графині Софії Іванівні Лаваль (одна тисяча вісімсот тридцять дві)

переклади поезії

• Джорджа Ноеля Гордона Байрона ( «Абидосская наречена»),
• Міцкевич, Адам. Кримські сонети Адама Міцкевича Переклади і наслідування Івана Козлова. СПб., 1829

Козлов Іван

Іван Іванович Козлов народився в Москві в 1779 році. Він походив із старовинного дворянського роду, його батько був статс-секретарем імператриці Катерини II. Хлопчик отримав блискучу домашню освіту, п'яти років його записали в гвардійський Ізмайловський полк, і до вісімнадцяти років, коли пора було починати службу, він вже мав офіцерський чин. Але Козлов віддав перевагу військовій кар'єрі статський і незабаром став чиновником в канцелярії московського генерал-прокурора. "Блискучий гвардійський офіцер, пізніше чиновник на хорошій дорозі, він славився як франт і танцюрист в Москві" - таким постає Козлов 1800-х років в спогадах сучасника. У 1812 році він був одним з найбільш діяльних працівників в спеціальному комітеті з організації Московського ополчення і покинув Москву лише напередодні вступу в неї французів. У 1813 році Козлов перейшов на службу до Департаменту державного майна і переїхав до Петербурга. Але в 1818 році його спіткало страшне нещастя - у нього паралізувало ноги, а три роки по тому він до того ж осліп. Діяльна натура Козлова не могла примиритися з тим, що доля прирекла його на бездіяльність. Якщо раніше зовнішня сторона життя - служба, світське спілкування - як би відтискувала на задній план і затуляла внутрішнє духовне життя, то тепер саме вона стала головним змістом його буття. Давня любов до літератури, яка здружила його з Жуковським ще в 1800-і роки, в Москві, виявилося, була не просто інтересом освіченої людини до красного письменства, але за нею ховався поетичний талант, несвідомо тяжіли до рідної стихії. У сорок два роки Козлов написав перші свої вірші. Але в них він виявив таку поетичну зрілість, що їх ніяк не можна назвати учнівськими. Період навчання і підготовки Козлов пережив в душі і розумі до тою, як записав на буму! про перші віршовані рядки. В. А. Жуковський писав про нього:

"Нещастя зробило його поетом, і роки страждань були самими діяльними роками розуму його знав колись цілком французьку та італійську мову, він вже на одрі хвороби, позбавлений зору, вивчився по-англійськи і по-німецьки .. він знав напам'ять всього Байрона, все поеми Вальтера Скотта, кращі місця з Шекспіра, так само, як перш за все Расіна, Тасса і головні місця з Даті ".

Творчість Козлова цілком належить романтизму, він був і залишився до кінця учнем і послідовником Жуковського, але привніс в поетику російського романтизму нові ноти, які здобули повну загальну свій розвиток у Лермонтова, поема якого «Мцирі» тісно пов'язана з поемою Козлова "Чернець", Почавши з перекладів Байрона, Козлов незабаром приступив до створення оригінальних творів. У 1823-1824 роках він працює над поемою "Чернець", зміст якої становить розповідь-сповідь ченця, який, бажаючи помститися за загибель дружини і дитини, убив винуватця їх смерті. Ставши вбивцею, він, за поняттями християнської релігії, вчинив гріх, це мучить його, оп пішов у монастир, щоб забути земні пристрасті, по і там не міг їх забути ... Поема мала неабиякий успіх. "Слава Козлова, - писав Бєлінський, - була створена його" Чернець "... Вона взяла багату і повну данину з прекрасних очей, її знали напам'ять і чоловіки". Козлов стає одним з найвідоміших і популярних поетів, той же Бєлінський відзначав, що у "Чернеця" було більше читачів, ніж у поем Пушкіна. У будинку Козлова на літературні вечори збираються всі відомі літератори: Гнедич, Плетньов, Грибоєдов, Жуковський, Дельвіг, Баратинський, поети-декабристи Рилєєв, Кюхельбекер та інші. Козлов пильно стежить за всіма новинами літературного і громадського життя. Він із захопленням ставиться до творчості Пушкіна. Коли вийшов з друку "Чернець", оп послав поему Пушкіна у Михайлівське з написом "Милому Олександру Сергійовичу Пушкіну від автора". Пушкін писав братові Льву (через якого і була послана книга):

"Підпис сліпого поета торкнула мене несказанно. Повість його принадність, сердься він, не сердься, а хотів пробачити - пробачити не міг гідно Байрона. Бачення, кінець прекрасні." Послання ", може бути, краще поеми, - принаймні, жахливе місце , де поет описує своє затемнення, залишиться вічним зразком болісної поезії. Хочеться відповідати йому віршами, якщо встигну, пошлю їх з цим листом ... "

Ось ці вірші Пушкіна:

Співак, коли перед тобою
У імлі сховайся світ земний,
Миттєво твій прокинувся геній,
На все минуле споглянув
І в хорі чудових привидів
Він пісні чудові заспівав.
Про милий брат, які звуки!
В сльозах захоплення внемлю ім.
Небесним співом своїм
Він приспав земні муки,
Тобі він створив новий світ,
Ти в ньому і бачиш, і літаєш,
І знову живеш, і обіймаєш
Розбитий юності кумир.
А я, коли вірш єдиний мій
Тобі мить дав відради,
Я не хочу іншої нагороди
Недарма темною шляхів
Я проходив пустелю світу,
О ні! недарма життя і ліра
Мені були довірені долею!

Твори Козлова відрізняє високий художній рівень, вони надзвичайно музичні, на ряд його віршів, таких, як "Вечерний звон", "Венеціанська ніч" та інші, були написані романси, популярні досі. Але не тільки їх мелодійність і поетичність приваблювала читачів в творах Козлова. Вони чуйно відбивали суспільні настрої. Співчуття російського суспільства визвольній боротьбі греків позначилося вірші "Полонений грек в темниці"; "Чернець" створювався, коли в таємному декабристський суспільстві гаряче дебатірсвался питання про моральне право на царевбивство, написана в 1828 році історична поема "Княжпа Долгорукова" - про долю жінки, що пішла на початку XVIII століття за чоловіком у заслання, викликала думки про дружин декабристів. Козлов помер в 1840 році.

КИЇВ

Про Київ-град, де з вірою святою
Запалили життя в краю у нас рідному,
Де світлий хрест з Печорського главою
Горить зіркою на небі блакитному,
Де стеляться зеленої пеленою
Поля твої в роздолля золотом
І Дніпро-ріка, під древніми стінами,
Кипить, шумить пінистими хвилями!
Як часто я душею до тебе літаю,
Про світлий град, по серцю мені рідний!
Як часто я в мріях мій погляд полонять
Священною твоєю красою!
У Лаврських стін земне забуваю
І над Дніпром блукаю у темряві нічний:
В очах моїх все російське пряме
Прекрасне, велике, святе.
Вже місяць встав,
Печерська сяє,
Глави її в хвилях річки горять,
Вона душі століття нагадує,
Небесні там в підземеллі сплять,
Над нею тінь Володимира літає,
Зубці її славу говорять.
Дивлюся чи вдалину - всюди мрія зі мною,
І милою все дихає стариною.
Там витязі билися молодецькі,
Могутні, за батьківщину в полях,
Красою тут цвіли княжни Млада,
Сором'язливі, в високих теремах,
І співав Баян їм битви фатальні,
І таємний жар таївся в їх серцях.
Але опівночі б'є, звук міді вмирає,
До минулого дшш ще день відлітає.
Де ж сміливі, які боролися,
Чий гострий меч, як блискавка, виблискував?
Де та краса, якою все полонили,
Чий милий погляд свободу забирав?
Де той співак, чиїм пеньем захоплювалися?
Ах, віщий бог на все мені відповідав!
І ти один під вежами святими
Шумиш, про Дніпро, хвилями віковими!

БАЙРОН А. С. Пушкіну

But I have lived and have not lived m vain.

Серед Альбіону туманних пагорбів,
В долині, тиші приреченою,
У спадковому замку, під тінню дубів,
Співак зростав натхненний.
І царська кров в натхненному текла,
І золота багато доля дала,
Але юнак, гордий, чарівний,
Високого сану світліше душею,
Скарбницю його знають вдова з сиротою,
І дзвін його арфи чудовий.
І в бурхливих поривах всіх почуттів молодих
Завжди волелюбства дихало,
І гостре полум'я пристрастей фатальних
В душі гордовитою палало.
Стривожений дух юний, без горя печаль
За примарою таємним тягне його в далечінь
І хвилі під ним зашуміли!
Він арфу вистачає тремтячою рукою,
Він тисне її до серця з похмурої тугою,
Таємниче струни дзвеніли.
Поневірявся він довго в східних краях
І дивну славив природу,
Під радісним небом в запашних лісах
Він співав пригнобленим свободу,
Страждань любові шаленому співак,
Він висловив серцю всі таємниці сердець,
Все буйних пристрастей упоенья,
Те веселкою блищить, то в мороці нічному
Скликає він тіні чарівним жезлом
І грізно-чарівні бачення.
І час задумливо в піснях текло,
І чудові пісні вінчали
Променями бессмертья молоде чоло,
Але мороку з особи не зігнали.
Понуро він дивиться на світ і людей,
Він бурхливо життя віджив весною своєї,
Надіям він вірити боявся,
Дум тяжких, глибоких в ньому видно риси,
Кипуча безодня вогню і мрії,
Душа його з горем дружити.
Але троянди ніжніше, свіже лілей
Мальвіни краси молоді,
Чарівні погляди сапфірним очей
І кучері її золоті,
Співак, здивований, до неї серцем летить,
Любові непорочної зірка їм горить,
Зів'ялої розцвів він душею,
Але злість шипіла, дихала бідою,
І імла, як жахливий покрив гробової,
Простяглася над юною четою.
Так світлі води, красуючись, течуть
І ясність небес відображають,
Але, зустрівши каміння, мутяться, ревуть
І шумно свій струм поділяють.
Співак роздратувався, але мстити не хотів,
На рок непохитний з погордою дивився,
Але в прикрості дикої, гордовитої
І в сказі пристрасті, в Безумство кохання
Мукою, відрадою йому на землі
Лише образ її незабутній!
І знову він мчить по грізним хвилям,
Він кинув магніт дороговказний,
З убитої душею по лісах, по горах
Блукаючи, як мандрівник безрідний.
Він дивиться, він дослухається, як вихори свистять,
Як блискавки в'ються, як громи гримлять
І з гулом в горах вмирають.
Про вихори! про громи! скажіть ви мені:
В який же високою, невідомої країні
Душевні бурі вщухають?
З полпочной місяцем розмовляє він,
Минуле гірко будить,
Бажанням схвильований, тугою пригнічений,
Кляне, і прощає, і любить.
"Божевільні шукали мене погубити,
Всі думки, всі почуття мої очертшть,
Надію, любов отруїли,
І ту, хто була мені небеспой мрією,
І радістю серця, і життя душею,
Неправдою зі мною розлучили.
І дочка не грала на серце рідному!
І очі її лише побачили ...
О, спи за морями, спи ангельським сном
У далекій твоєї колиски!
Сердиті хвилі між нами ревуть,
Але стогін і молитви батька донесуть ...
Здійсниться! .. З ранньої могили
Мій попіл підніме свій голос неземної,
І з вічним коханням над нею, над тобою Промчить мій привид сумовитий! "
Страждалець, утішся! - можливо, в ту ніч,
Як грізна буря шуміла,
Над тією колискою, де спить твоя дочка,
Мальвіна в роздумах сиділа,
Бути може, лампади при блідих променях,
Знайомого образу в милих рисах
Шукала з тугою бунтівної,
І, схожість помітивши улюблене в ній,
Мальвіна, зітхаючи, немовляти ніжніше
Притиснула до грудей білосніжною!
Але лайка за свободу, за віру, за честь
В Елладі його пломеніє,
І слава воскресла, і спалахнула помста, -
Криваве зарево устає.
Він перший на звуки вільних мечів
З казною, і раттю, і арфою своєї
Летить довершувати избавленье,
Він там, він підтримає в боротьбі фатальною
Велику справу великою душею Святе Еллади порятунок.
І меч оголився, і арфа звучить,
Пророчиця чудової свободи,
І полум'я священний ярчее горить,
Дружніше тхнуть воєводи.
Про край співи і доблесних справ,
Мужів незрівнянних заповітний межа Еллада!
Він на годину твій кривавий
Зливає свій жереб з твоєю долею!
Сяючий геній горить над тобою
Зіркою возрожденья і слави.
Він там! Він рятує!
І смерть над співаком!
І в блиску зів'яне колір юний!
І справ він прекрасний не буде творцем,
І замовкли чудові струни!
І плач на Сході ... і звістка пронеслася,
Що навіть в останній таємничий годину
Страждальцю колишнє мріялося:
Що ніби він бачить рідну країну,
І серце шукало і дочка і дружину,
І в небі з земним розлучилося!